Особливі відносини зі США на якомусь етапі можуть бути заміною членству у НАТО та членству у ЄС, – Тарас Возняк

Травень31200810:50

За його словами, починаючи ще від Президента Кучми, українські уряди, більшість з яких – помаранчеві, хіба що на вербальному рівні реалізовували генеральний курс держави щодо вступу до Європейського Союзу. З цієї ситуації черпала і Росія, яка досі те і робить, що демонструє свої проімперські настрої, постійно вказуючи на те, що на нас «там» (у ЄС) ніхто не чекає. Таку версію Тарас Возняк висловив на ІІ Українсько-польському бізнес-форумі «Україна-Польща: спільні виклики та інтереси», який відбувся 30 травня у Львові.

Тарас Возняк наголосив на тому, що зараз Україна підійшла до часу, коли може робити конкретні кроки щодо облаштування свого реального найближчого майбутнього. «Я свідомо уникаю слова європейського чи євроатлантичного майбутнього, оскільки це тільки один з елементів, котрий може бути присутній. (Як воно би дивно не звучало, тим паче з уст людини, яка є достатньо великим євроатлантичним оптимістом). Тим не менше, треба тверезо на ці справи дивитися. Україна за останні роки наштовхнулася на опір щодо європейським та євроатлантичним аспіраціям з обох сторін. З одного боку, це опір режиму Путіна, який відкрито демонструє постімперські амбіції, а тепер ще й у нових формах Росія почала блокувати просування України у західному напрямку. І робить це вона надзвичайно психічно», – зазначив він.

Благо, що українська постпомаранчева демократія, за словами пана Возняка, на наших очах виродилася у війну: всіх проти всіх. «Це така собі дитяча хвороба незрілої демократії, яку спостерігаємо в Україні сьогодні, як воно не печально. З іншого боку, цей російський пресинг, як не дивно, підтриманий Німеччиною, а за нею і Францією, а також ще рядом країн Європейського Союзу. Насправді ж, у східноєвропейському вимірі вони бачать у нас певних конкурентів. Хочемо того ми, чи не хочемо, але ми повинні говорити достатньо щиро: ця ситуація призвела майже до цілковитого блокування бажань України, щонайперше щодо її вступу до структур НАТО.

Окрім того, блокується просування України на шляху до структур Євросоюзу, не кажу вже про зближення із самим ЄС, що є надзвичайно віддаленою перспективою, зважаючи на те, що зараз відбувається в Україні. Тобто очікувати у найближчому майбутньому формального членства України в Євросоюзі, не доводиться. Що таке формальне найближче майбутнє для мене? Для мене 10 років – це величезний термін. Можливо, тут є молоді люди, для котрих 20 років – це термін осяжний. Але є такі приклади, коли 10-20 років – були неосяжними термінами. І у цьому сенсі, для людей мого покоління, коли членство у ЄС для України обіцяють через 20-30 років, означає ніякого членства. Як би це печально для нас не звучало.

Тут ми повинні йти іншим шляхом: якщо формальне членство де-факто заблоковане, то ми повинні проаналізувати реальний стан стосунків між Україною і Європейським Союзом. Вже зараз для України Євросоюз є найбільшим інвестором. Це 54% інвестицій, які приходять в Україну напряму. Звичайно, не всі вони є чисто «єесівськими», оскільки навіть така маленька країна як Кіпр дає величезну частку у цих 54%. Це означає, що йде або самоінвестування українського бізнесу, котрий спершу вивозить, а потім знову завозить усі кошти в Україну, або сюди приходить російських чи казахський бізнес. Тим не менше, 54% це є набагато більше, ніж ті 5%, котрі формально приходять в Україну з Російської Федерації, і 5,4% – зі США. Але, якщо подивитися сферу торгівлі, то там можна навести відповідні цифри: близько 30% зовнішньої торгівлі України – з країнами Євросоюзу. А коли Радянський Союз розвалився, цей показник становив 80%, і поступово цей баланс змінювався. Зараз зовнішня торгівля з Російською Федерацією, як і з ЄС, становить по 30%. Можна говорити і про інші показники. Через нашу територію транспортується газ і нафта. Можливо це і не наше, але перевозиться воно через нашу територію. Це так само, як у майбутньому, можливо, експортуватимуть надлишки електроенергії, не тільки української, але й з Російської Федерації. Але при цьому всьому формалізації членства України в ЄС ми наразі не спостерігаємо…

Думаю, що Україна повинна пройти певне переосмислення своїх стратегій щодо ЄС, і перезавантажити при цьому свідомість усього суспільства. Потрібно по-новому звірити наш курс. Можливо, мова все-таки йтиме про генеральний курс, який ми вже більш-менш визначили. До цього часу, особливо у часи Кучми, у 90-х роках, українська євроінтеграція виглядала більше на вербальну євроінтеграцію. Вистачало, щоби Леонід Данилович Кучма десь вийшов на трибуну і сказав – «так, ми євроінтегруємося». Ось це був початок євроінтеграції і одразу ж її закінчення. Але це таки виглядало так, що ми кудись ідемо. Я називаю це вербальною євроінтеграцією. І маємо сказати, що ця вербальна форма євроінтеграції була надзвичайно вигідна усім учасникам цього процесу. Щонайперше самим тодішнім українським урядам. Адже, де-факто, вони нічого не роблять, а просто трішки підфарбовують свій фасад, або пробують спокусити чи сподобатися виборцям на Західній і Центральній Україні. Це також подобалося і Російській Федерації, бо за цими словами нічого реального не стояло. Подобалося це і достойникам у Брюсселі, бо за цими словами нічого реального не стояло і на ці слова можна було так само церемоніально сказати – «так, ми бачимо вашу європейську перспективу», і на тому уся європейська інтеграція з Україною, з формальної точки зору, закінчувалася. Як результат, ми отримали так звану концепцію ширшої Європи. Інструмент виконання цієї концепції називається зовсім не партнерство, оскільки ми опинилися не у статусі країни, яку розглядають як кандидата на членство у ЄС, а як того самого сусіда, як, до прикладу – Лівію, Марокко, Ліван, Ізраїль, Палестинську автономію, а також Україну, Білорусь, Росію. Але слід відзначити, що на східному відтинку кордону Євросоюзу тільки Молдова і Україна декларували на державному рівні про те, що хочуть бути членами ЄС. Принаймні, бодай вербально, як це робив Кучма, і дещо менше вербально, як це робили наступні уряди.

Російська Федерація не декларує і не збирається інтегрувати у Європейський Союз. Вона теж придумала, що має свій окремий статус. Білорусь, безсумнівно, так само... Тим не менше, у Європі нас усіх скинули до однієї шафи і кошти, які виділялися на євроінтеграцію, сягнули аж 20 млн євро, що страшно рекламувалося і це були величезні ресурси для цієї євроінтеграції. При тому, наші польські колеги чудово знають цифри, скільки коштувало не тільки Євросоюзу, але й самій Польщі оті євроінтеграційні процеси.

Але нам було тоді не до того: на часі були проблеми з внутрішнім протистоянням, які закінчилося Помаранчевою революцією. Одним з головних завдань було здійснення чіткого проєвропейськовго курсу в майбутньому, що тоді декларували всі, тепер вже постпомаранчеві, партії. Після Помаранчевої революції прийшло кілька змін політичної влади, змінилося кілька постпомаранчевих урядів, потім також був уряд синіх. Тепер знову спостерігається певний альянс – синьо-помаранчевих і трішки білих. Але при цьому всьому, активного виконання Копенгагенських критеріїв, навіть прискорення переговорного процесу щодо вступу України до СОТ (так, ми зараз у Світовій організації торгівлі), не було. До цього ми йшли так довго і так в’яло... Ну, майже не цікаво. Жодного прискорення імплементації цих Копенгагенських стандартів, які ніби зобов’язувалися виконати помаранчеві уряди, і синій також, не спостерігалося. Зайняті взаємним поборюванням, як помаранчеві, так і сині, вони були перейняті більше реальними справами – рештками до приватизації, а потім реприватизацією, аніж ефемерною для них євроінтеграцією. Тобто, попри всю свою проєвропейську чи антиєвропейську риторику, це стосується усіх – помаранчевих і синіх, вони чітко усвідомлювали примарність євроінтеграції як інтеграції у структури Євросоюзу. Безглузді кроки першого помаранчевого уряду тільки впевнили чиновників у ЄС, що насправді питаннями євроінтеграції у помаранчевій Україні ніхто серйозно не займається. І це був 2005 рік, коли у нас для цього був величезний ресурс. А тому до всіх декларацій і всієї влади в Україні можна відноситися доволі спокійно і трактувати їх як продовження виборчої риторики, а не реальної політики реального уряду у реальному вимірі. Тим більше, що тодішній Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко не була перейнята цієї темою і не є перейнята зараз. Таким чином, Україна не скористалася історичним шансом, щоби добитися не реального визнання нас з боку Євросоюзу, а навіть істотного просування у напрямку прийняття європейських стандартів, які передбачають інтегральні критерії. При чому, прийняти ці стандарти можна не лише для того, аби вступити у ЄС, не для того, щоби сподобатися в ЄС, а для внутрішнього користування, для українського суспільства як такого.

Далі внутрішня політична боротьба змусила Партію регіонів взяти на озброєння доволі жорстку антиатлантичну та антиєвропейську риторику. Курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію був штучно змішаний з курсом проросійським: відбулася мішанка. Зрештою, проросійський курс в устах більшості дійсно впливових регіоналів був не чим іншим, як теж вербальною політикою.

Що ж робити у такій ситуації? Думаю, перше, на що можна опертися, то на ті реальні процеси, які відбуваються між Україною і Європейським Союзом, і які виборюють не ті люди, які сидять під куполом десь там у Києві, а ті, котрі мають реальні інтереси, і котрі розбудовують Україну. Тобто – це бізнес. Тут можна повернутися до слів Моргана Вільямса, котрий сказав – «насправді демократичні інституції розбудовують не політики. Вони багато говорять про євроінтеграцію, вони багато говорять про інтеграцію до НАТО, про стандарти людей, про права людини і так далі. Але основою розвитку демократичного суспільства, яке реально зближується з європейськими та євроатлантичними стандартами у широкому розумінні цього слова, є бізнес. Особливо – це середній клас. Саме він є основою громадянського суспільства як такого».

У якому напрямку могла би працювати Україна? Є кілька напрямків, якими Україна могла би рухатися. Перше. Пробувати якщо не подолати, то зменшити негативний торговий баланс з Євросоюзом, не лише відкриваючи, але й захищаючи свій ринок. Друге. Диверсифікувати політику європейськості і політику сусідства, а натомість добиватись особливого статусу, принаймні – від ЄС для України. Польща і Швеція ініціює створення спеціальної східної політики у ЄС, що передбачає особливе відношення до України та Молдови. І, напевне, це і є першим кроком наших друзів у ЄС – Польщі та Швеції. Думаю, що їх слідом підтримають скандинавські країни, балтійські країни і країни Центральної Європи. Третє. Пом’якшити негативні наслідки від розширення шенгенського режиму на території нових членів Євросоюзу. Ми усі розуміємо, що Польща повинна була входити у шенгенський простір і це нормальна річ. Але інша річ, що українська сторона, завдяки нашому тодішньому геніальному міністру закордонних справ Арсенію Яценюку, дала нам купу невирішених питань. Бо восени 2007 року були вирішальні консультації щодо нашої участі у цих змінах – на найвищому рівні. Однак, у нас сталося як завжди. Тому ми повинні на економічному і суспільному рівнях переходити до глибокої інтеграції з Євросоюзом, і з можливою у наступному, через 150 років, інтеграцію у структури ЄС.

Що нам для того потрібно ще? Це швидка інтеграція у НАТО. Чому такий дикий опір щодо нашої інтеграції? Чому йде пресинг із зовні та зсередини? А тапер пресинг ще й збоку – від Німеччини і Франції? Та тому, що це завдання, яке абсолютно можна виконати. Якщо нам це не вдасться, то є країни, які не є членами Євросоюзу, і є країни, які не є членами НАТО. Вони просто шукають двосторонніх стосунків. Але особливі стосунки зі США, на якомусь етапі можуть бути заміною і членству у НАТО, і членству у ЄС».

• 09:2803.06.08 123
• • де Возняк, де НАТО... Масштаби титанів області не співмірні з мізерністю регіону