Василь Габор – Дон Кіхот від літератури

Грудень11200511:29

Як неочікувано сприймає світ жінка, наскільки її письмо може бути несподіваним, і якщо забрати ім’я авторки, своєю силою навіть може видаватися за чоловіче? Як далеко пішли б у своєму розвитку жінки, якщо б у минулих століттях для них не існувало такого стримуючого чинника, як суспільна думка і традиційний розподіл чоловічо-жіночих ролей?

Цю унікальність жінки-письменниці і жінки загалом, скажу одразу, помітила не Оксана Забужко, і не хтось із послідовниць тези про вищість жіночого начала. Жінку-письменницю, як український феномен, одним з перших відкрив письменник Василь Габор.

Василь Габор робить складну справу. Донкіхотівську, за власним визначенням. Він видає книги. Його авторський проект «Приватна колекція» був визнаний кращим не на одному книжковому ярмарку. І так само неодноразово був під загрозою провалу через відсутність коштів. У країні мінімальних тиражів він не шкодує про жодну видану і неокуплену сторінку. «Бо життя – це змагання і, передусім, із собою, — каже Габор. — Книгами у Львові не зробиш бізнесу, зате відкриєш письменника читачеві».

– Ваша «Приватна колекція» — «Незнайома (Антологія української жіночої прози та есеїстки другої половини ХХ – поч. ХХІ ст.)» відрізняється від багатьох інших книжок, які презентують і про які забувають, тим, що про неї досі говорять як у ЗМІ, так і в літературних та навкололітературних колах. Про те, чому обрано саме жіночу прозу, чим жінки-письменниці такі особливі…

– Коли у 2002 році вийшла «Приватна колекція», там було 40 авторів, чотири з яких — жінки. Мене завжди питали «чому?». Але ідея виявилася цікавою, і я подумав зробити книгу з творами сорока жінок. Пізніше, коли почав цю роботу, зрозумів, що кількість є неважливою, а окрім того 40 для жінок — не дуже красива цифра і зупинився на 30. Хотів показати, що можуть жінки. В результаті я й сам пересвідчився, що не знав, як пишуть жінки, і дійшов до втішного висновку про їхню неймовірну талановитість. Якщо б протягом 19 ст. вони були більш розкріпачені, то невідомо, де нині були б чоловіки і де жінки. Але жінки були в інших умовах, їм не давали можливості виразити себе. У 19 ст. жінка не заробляла на життя. Але якби могла себе реалізувати… Прогресувала б, і чоловіки мали б більше необхідності боронитись, відстоювати свою чоловічість. Жінки хоч і не агресивні, але доволі цілеспрямовані та можуть багато зробити.

Цікаво й інше — у цій книзі представлено більше есеїстики і для мене теж було несподіваним, що, у першу чергу, багато людей читає у цій книзі саме її, і вони здивовані тим, як мислять жінки, наскільки вони цікаві. Дехто навіть каже, що проза є слабшою, ніж есеїстика. Я так не думаю, просто для багатьох було неочікуваним, що так може писати і осмислювати світ жінка. Задум «Приватної колекції» – дати людині вибір, самій відкривати те чи інше ім’я, право насолоджуватися і ставити власні акценти. Це своєрідна інтелектуальна, естетична гра для читача.

– Ви сказали, що для багатьох Ваша антологія стала відкриттям того, як пишуть жінки. Але все таки, чому ж про твори жіночої половини літераторів говорять набагато менше, ніж про чоловічі, вони не «вибухають» з такою силою і резонансом, чи є для цього інші причини, окрім неможливості жінок творчо самореалізуватися у минулих століттях?

– Є дуже багато того, чого ми не знаємо. Зараз існує інформаційне суспільство, але попри те доволі часто ми залишаємося у вакуумі. І жіночі твори та есеїстика так би й залишилися у вакуумі, якщо б їх не було зібрано в книгу. А ми це зібрали докупи і сказали: гляньте з іншого боку. І потім дивуєшся, як люди захоплюються тим, що вже давно існувало. Тим, як пише Андієвська і Бічуя… Але вони вже давно пишуть і видають книги. Але побачили їх тільки тепер. І мені видається, що те, що жінки були зібрані докупи у товариство, дозволило їм зазвучати як великий вражаючий оркестр. Дехто з рецензентів пише, що ця книга — ніби один роман. Але я вважаю, що це просто виконання в оркестрі, але вони не звучать в унісон, кожен голос чути окремо. І воно гармонійне, поєднане. Можливо, тому книгу зустрічають так гарно.

Ми хотіли збудувати картину, книгу, яка була б цікава, передусім, жінкам, але й чоловікам також, щоб вони подивилися на своїх конкурентів. Якщо б зараз хтось глянув на студентську аудиторію, то який би це не був факультет, домінант дівчат настільки вражаючий! Рано чи пізно у нас світ зміниться, і жінка буде домінувати. І через 10-15 років, можливо, будуть видавати книги чоловічої прози, бо їх буде так мало, що цікавих прозаїків ледве зможуть зібрати. Так можна передбачити.

– Ви говорите майже як Оксана Забужко… Жіноча проза, за Вашими словами, у антології звучить як оркестр. Чи може чоловіча проза звучати так, а чи вона краще сприймається як сольне виконання?

– Покоління 70-х років, мені видається, має досить цікавий оркестр, але загалом чоловіки справді сольно виглядають краще, кожен з них має щось неповторне. Я не хочу цим сказати, що жінки не мають своєї власної індивідуальності — ні. За світовідчуттям вони інші, але їх проза виглядає більш цілісною. Може тому, що чоловіки, зокрема, молодша генерація, дуже яскраво проявили себе. Той же Юрко Андрухович, Євген Пашковський, Олесь Ульяненко. І те, що вони самі яскраво і цікаво проявилися, накладає відбиток на сприйняття усіх інших. Жінки менш гучно, за винятком Оксани Забужко, були сприйняті у медіапросторі своїми творами.

– Чи взагалі доцільно ділити літературу на чоловічу і жіночу?

– Взагалі я не прихильник поділу і як такого його, вважаю, не повинно бути. Є просто добра проза або ні. Означення «жіноча» у книзі є виключно з прагматичних міркувань – дати ключ для означення читачеві, що це за проза. Напевно, якби ці твори почали досліджувати, забравши звідти прізвища, то не могли б зрозуміти, писала це жінка чи чоловік. Колись для експерименту таку річ зробили – взяли прозу письменниці і письменника і дали аналізувати студентам без вказування, чий це твір. І ті дійшли до висновку, що проза жінки — чоловіча і сильна, а чоловіка – ніжна і делікатна жіноча проза. Сумнів щодо її жіночності був лише єдиний – надто інтелектуальним був твір, а жінки такими, на думку студентів, не можуть бути. А загалом українська література дуже цікава, дуже динамічно розвивається, має різних письменників...

– Водночас багато критиків закидають українській літературі те, що вона зупинилася на етапі «самокопання» — винесення на сторінки власних емоцій, почуттів і проблем — з якого ніяк не може вибратися…

– Якщо подивитися на деяких письменників, то дехто з них справді займається психотерапією. Особливо це помітно в молодшої генерації. Все, що їх турбує, вони просто викидають і завантажують цим читача. Тому це, напевно, характерно не так для літератури, як для конкретного письменника. Є такі, які з повагою ставляться до читача і не хочуть завантажувати його своїми психічними станами. Але це не означає, що література хворіє, хворіють просто літератори. Для них не існує межі, розуміння, що це потрібно перейти…

За моїми спостереженнями, українська література є цікавою тому, що вона розвивається у річищі пізнього модернізму і авангарду. Для себе я це характеризую як «від душі до розуму». Таким представником нової генерації вважаю Євгена Пашковського. Друге річище – раннього постмодерну – це «від розуму до душі», представником якого є Юрко Андрухович. Дуже добре, що у нас є такі різні річища, вони дають змогу активніше та інтенсивніше розвиватися літературі. Для літераторів 80-90-х яскравою ознакою стало те, що вони почали писати есеїстику. «Есеїстичність» генерації дозволяє їй бути більш розкутою, відвертішою. Есеїстка Юрка Андруховича, Оксани Забужко, Миколи Рябчука виявилася настільки привабливою для Західної Європи, що, у першу чергу, там почали перекладати і видавати не художні книги, а саме есеїстику. Другий етап – це те, що уже почали цікавитися і перекладати художні твори.

– Нещодавно у Франкфурті відбувся книжковий ярмарок і експонати книжкового стенду України викликали шквал критики. Замість того, щоб представити там кращих сучасних українських письменників, якими потенційно могли б зацікавитися закордонні видавництва, Україна привезла до Франкфурту здебільшого класику. У 2008 році наша держава ймовірно стане почесним гостем Франкфуртського книжкового ярмарку. Чи можна до цього часу переламати ситуацію і переконати представників влади у більш актуальному і вигідному представленні нашої країни на цій найбільшій книжковій події світу?

– Звичайно, пропаганда літератури – це прерогатива державної політики, і кожна країна виділяє на це великі кошти. Ясна річ, що нашу літературу може перекладати лише носій іноземної мови, тому мали б існувати такі програми, згідно з якими іноземні перекладачі мали можливість отримувати українські (а не чиїсь інші) гранти на пропаганду нашої книги. Розповідали анекдотичний випадок, коли голова Державного комітету телебачення і радіомовлення Іван Чиж повернувся з Франкфуртського ярмарку і сказав, що збере усіх наших перекладачів, нехай перекладають нашу літературу на інші мови. Як можуть українці перекладати на інші мови? Цього не повинно бути. Але, безумовно, мусить бути пропаганда літератури. А до того, що перекладається зараз, держава зовсім не причетна. Та й, врешті, українська держава мала б бути причетна до пропаганди усього, що найкращого в Україні створюють письменники. Але я сумніваюся, що таке є. Скажімо те, що ми робимо з Олегом Говдою. Два письменники своїми коштами намагаються пропагувати те, що, на їх думку, є цікавим в Україні. Здавалося, що якщо це визнано на Форумі видавців, у Києві на «Книжковому світі» кращою книгою, держава мала б елементарно закупити ці книги для бібліотек. Але вона цього не робить. Натомість купує те, що нікому не потрібне. У Франції, якщо книга виборола Ґонкурівську премію, державною програмою передбачено, що вона повинна потрапити в усі бібліотеки. А у нас лауреатами стають не ті, що гідні, а ті, що ближче до відповідних комітетів.

– Нещодавно Президент України створив дорадчий орган – Комісію з питань культури і духовності. На Вашу думку, чи це буде чергова номінальна структура, а чи з огляду на склад Комісії культура і література зокрема можуть сподіватися на лобіювання і, відповідно, позитивні зміни?

– Члени цієї комісії порядні люди і вони робитимуть усе, щоб хоч трошки щось змінилося. Але чи зміниться загалом ситуація в Україні? Сумніваюся. На те, що ми робимо у серії «Приватна колекція», ні у кого не просимо коштів. Але якщо справді хтось щось робить добре, держава це повинна підтримувати. Список кого друкувати складати не потрібно, повинна бути конкуренція, реалізовані проекти, серед яких експерти вибирали б успішні. Та ситуація для України не дуже втішна. Нація велика, а книжки купують мало. Успішним вважать тисячний наклад, який реалізовують за рік. Це смішно і просто сумно. З чим це пов’язано, не знаю. Можливо, немає торгової структури – видавець мав би видавати, а гуртовий торгівець розповсюджувати. У Києві наша «Приватна колекція» продається удвічі дорожче, ніж тут. Причому книги у видавця не закуповують, а просто беруть під реалізацію, і їм немає різниці продасться вона чи ні. Для того, щоб було цікавіше жити, ми придумали проект «Приватна колекція». Це свого роду Донкіхотство, щоб довести усім, що можна зробити щось таке, чого ніхто ще не робив. Щоб заперечити поширену думку про літературу, що вона погана і нецікава. Переконливо показати, що вона справді цікава, а ви її просто не знаєте.

– І як Ви думаєте, чи довго вам та іншим видавцям вистарчить терпіння бути Донкіхотами?

– Це цікаво, це життя, змагання. Доводити собі, що ти можеш щось зробити краще ніж інші, відкрити людину книгою для читача, що навколо багато цікавих письменників. Але, на жаль, у львівському просторі це не бізнес.

– А хто Вас особисто найбільш вразив останнім часом з письменників?

– Багато хто мені подобається. Таня Малярчук несподівано написала саме до цієї книги. Людмила Таран. Для себе відкрив як письменницю Емму Андієвську. Наступного року видаватимемо в одній обкладинці три книги трьох письменниць: Емми Андієвської, Любові Пономаренко та Євгенії Кононенко. Для багатьох буде несподіванкою як вони будуть представлені у нашому виданні. Але, думаю, найцікавішою для львів’ян стане Антологія урбаністичної прози міжвоєнного Львова. Для багатьох буде відкриттям, що тоді у нас існувала група молодих богемістів з дванадцяти осіб. Це буде свято для львів’ян і Західної України.

Роздрукувати