Оксана Керик,

Західна інформаційна корпорація

27 травня 2005 р.

Світлана Поваляєва: Страшенно не хочу в соціум. Мені там усе не подобається

Світлана Поваляєва – авторка, яка живе власними рефлексіями у текстах, не надто замислюючись над там, подекуди шокуючим враженням, яке вони справляють на оточуючих. Зрештою, як і над тим, які емоції викликає вона сама.

Їй уже за тридцять, у неї є діти, однак Поваляєва носить напівподерті джинси, цілу низку масивних сережок в одному вусі, схожу на панківську зачіску і не соромиться нецензурно висловлюватися у громадських місцях.

Поваляєва залишається інфантильною дівчинкою, що прагне уникнути дорослішання і занурення у соціум. Лише зараз вона вчиться аналізувати, бо досі її проза нагадувала хоч досить вишуканий і добірний, але все ж потік свідомості. Поваляєва пише поезію, проте не хоче її видавати. Зате нарешті видала CD-версію своєї першої книги «Ексгумація міста», музику до якого написала вокалістка львівського гурту «Королівські зайці» Леся Герасимчук.

– Ви казали, що Леся Герасимчук стала чи не єдиною людиною, яка побачила те, що у «Ексгумації міста» є насправді. Невже й справді більше ніхто не зміг відчитати цю книгу?

– Мені це взагалі байдуже. Особливо, що стосується критиків, яки писали рецензії на цей текст. Я знаю як журналісти читають книги – по діагоналі. І тоді перше, що вони бачать у моїх текстах, це наркотики, матюки... Тому у мене нема до них закидів. Але коли я почула від Лесі її враження, у мене просто був культурний шок. Вона помітила те, що навіть я сама не бачила, або приховувала в собі. Зауважила якусь людську вразливість, яка зовсім не пов’язана з усім цим антуражем. Адже за зовнішніми ознаками важко помітити глибинні емоції. Для того, щоб їх побачили, автору потрібно виводити їх на глибинному рівні. А я цього ніколи не роблю, пишу так, як мені пишеться. І тому мене так шокувало те, що Леся побачила ті глибинні настрої, на які навіть я не звертала уваги.

– «Обурений», «вражений» і «знервований» — такі слова-реакції дуже часто можна почути від тих, хто читає Ваші книги...

– Я ніколи не думаю про реакцію, яку викличуть мої книги. Якби думала про це, то була б, наприклад, Марініною. Я просто пишу тому, що мені пишеться. Якщо це хтось видає, хтось купує, то очевидно, що це якійсь, бодай малій, кількості людей потрібно. Можливо, я безвідповідальна людина, але це не моя справа, – думати про чужі реакції на мої книги. Все одно всім сподобатися неможливо. Я ж люблю, передусім, фахову критику. Страшенно веселить антиреклама – коли про мене пишуть якусь гидоту. Я розумію, що це насправді є найкращою рекламою. Щоправда, ніколи ще не читала про себе якоїсь фахової критики. Помічала хіба що конкретне несприйняття мене як людини, моїх текстів як саги про наркоманів.

– Роман «Замість крові» Ви називаєте живим відтинком з Вашого життя. Наскільки він є автобіографічним?

– Дуже. Та оголеність у книгах присутня не лише у мене. Всі сучасні українські письменники, на жаль, є автобіографічними у своїх творах. Можливо, їм не вистачає фаховості... Та, зрештою, будь-хто не може уникнути біографічності. Хіба що фантасти, та й вони опираються на якийсь досвід.

Думаю, це зумовлено тим, що на нашій землі ще не народився письменник ґатунку Булгакова чи Хвильового (хоча в останнього також була присутня автобіографічність у творах). От у поезії все по-іншому. Такого поета як Сергій Жадан у нас не було ціле століття. А в прозі напевно ще не прийшов час для письменника, який міг би приховувати, а не рефлексувати над кожним кавалком свого автобіографічного сміття.

– Читаючи Вашу книгу «Замість крові» впадає в очі дуже тонке знання людської психології. Звідки воно: це щось вроджене чи набуте?

– Я не знаю. Взагалі ніколи нічого, на превеликий жаль, не роблю навмисне. Не продумую, не аналізую. Зараз намагаюся змусити себе це робити. Те, що я писала раніше, – це абсолютний потік свідомості. З огляду на сьогоднішній день для мене це уже було давно і є відмерлим матеріалом... Те, що я роблю зараз, намагаюся хоч якось виліплювати.

– Ви підписали угоду з «Кальварією« і на випуск третьої книжки «Казки для дорослих«, до якої ввійшли велика повість «Оріґамі блюз« і дві новели: «Акваріумні дельфіни« та «Різдвяна гроза«. Коли слід очікувати її виходу і чи впізнає читач у новій книзі колишню Поваляєву?

– Я здала її видавництву разом із «Замість крові». А коли опісля перечитувала її, роблячи правки, у мене був культурний шок. Думала: «Боже, яке г...но!» А те, що пишу зараз, буде абсолютно відмінним від попередніх текстів. Це будуть комікси а-ля «подонські сайти». Чому? Не знаю, так у мене життя повертається. Ймовірно й тому, що я не хочу дорослішати. Оця моя вроджена інфантильність – це якість, за яку чіпляюся зубами і кігтями. Страшенно не хочу в соціум. Мені там усе не подобається. Звісно, навколо є багато речей, які змушена робити, особливо, що стосується дітей, але це не означає, що я стану хорошою, «мы купим квартиру и я кафель поклею в сортире». Це цитата з Мамонових. А окрім дітей, все решта, де я маю хоч якісь шанси сказати «до побачення», я це кажу. Як це сприймають оточуючі? Це їхні проблеми. А чоловіки мене дуже люблять.

– Про чоловіків побутує думка, що це також діти, якими потрібно опікуватися...

– Це вони так думають... Зі мною цей варіант не проходить. У мене щодо чоловіків немає материнського інстинкту. Я беру від них те, що мені потрібно, або ж у нас паритетні умови. Як чоловік може гратися у маленьку дитину? Отакий амбал! На п’ять років від мене старший! То це він дитина, чи я? Загалом, у нас все по-іншому відбувається, адже я дуже ненавиджу оце все соціальне «мило» — вирішувати хто кому і що винен.

– Ви колись казали, що хочете видати збірку поезій...

– Я це зроблю тільки тоді, коли перестану писати прозу. А коли це станеться – не знаю. Сподіваюся, що ніколи. Ці вірші уже є, але вони такі, що видам їх лише у тому разі, коли вже нічого більше не зможу написати, а потрібно буде видати чергову книжку.

– Подейкують, Ви плануєте повернутися на телебачення і уже працюєте над новим проектом...

– Наразі ще нічого про це не буду розповідати, бо я марновірна. От зроблю проект і тоді усі на мене будуть дивитися. Це буде програма, де йтиметься про українську літературу у всіх її проявах. Література не може бути винятковою, як пташка на верхівці піраміди. Кожна література, окрім інтелектуальної, має здорове підґрунтя, як от детективи, романи. Але наші! У нас їх он стільки. Лариса Денисенко, Ірен Роздобудько... Я хочу, щоб люди нарешті зрозуміли те, що вони живуть в Україні, а не в російській колонії, куди з Росії завозять усіх цих Марініних.

Сьогодні такий час, що якщо чогось немає в телевізорі, то цього апріорі не існує взагалі. Тобто проблема української літератури полягає у неспростовній реалії нашого часу – піарі. Хоча він – це мильна бульбашка. Окрім того, накладається спосіб мислення. Чому в Росії багато фахових культурологічних програм? Бо там тоталітарний режим. І коли людям за такого режиму нема чого сказати в політиці, то вибухає і розвивається мистецтво. А у нас центр Європи, вільна держава, комерційне телебачення і видавці та книгорозповсюджувачі бояться пробувати щось нове.

Довідка ЗІКу.

Світлана Поваляєва народилася у 1974 році. Пам’ятає себе з трьох місяців від народження. Все життя мріяла ніким не бути і нічого не робити. Успішно втілювала свою мрію у СШ №71, в інституті журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка (спеціалізація – телевізійник) та впродовж року у НауКМА, на телеканалах СТБ та «Новий«, у журналі «ПІК« та інтернет-газеті ForUm.

Живе у Києві. На цьому етапі всі перешкоди (такі як робота, наприклад) на шляху биття байдиків зникли, а разом з ними і фінансові премії за соціально адекватне існування. Світлана Поваляєва сподівається, що її книги не видряпаються на п’єдестал «підручників з життя«, бо якщо ви хочете бути нормальною соціально адаптованою істотою, так жити не можна. Авторка двох книжок «Ексгумація міста« (2003) і «Замість крові« (2004).

Додати відгук

Вiдгук

Додати відгук

Нiк
Вiдгук
	Введіть число з лівого поля: Це захист від розміщення повідомлень скриптом